Киïв

Я народилася у Києві та у 2018 році репатріювалася до Ізраїлю. Востаннє я була у Києві три роки тому, коли приїжджала до батьків. Я дуже довго домагалася цього від армії, доводячи, що не залишусь в Україні і не служитиму там; що в Україні — не обов'язковий військовий обов'язок, як в Ізраїлі, і що дівчата не зобов'язані там служити.

Я багато чого пам'ятаю з дитинства, але я ніколи не замислювалося, що було моїм першим спогадом. Напевно, через те, що мама з татом дуже хотіли зберегти моє дитинство на касетах (знаєш, великі ці, «динозаврівські»), вони багато знімали, а я постійно це переглядала, і, мабуть, якась частина моєї пам'яті вважає, що це мої спогади, а не те, що я бачила вже у свідомому віці на касетах.

Мої спогади переважно пов'язані з дачею: це були наші сімейні поїздки, коли тато повертався з відряджень, а мама готувала купу всього. Дача у нас була під Обуховом: машиною це десь година від Києва, а потім ще хвилин 20-30 їхати. Там було озеро; там було чудово. Думаю, бо тато старався: він у мене розмовляв із рослинами, з деревами, у нього були свої виноградники, він робив вино, у нас завжди були ягоди, фрукти.

Будинок мого дитинства — це будинок, де пройшло і мамине дитинство теж, просто різні квартири. Там же зараз мешкає і мій дідусь. Вдома я проводила багато часу, у мене не було такого, що я гуляю з однолітками на дитячому майданчику, як це зазвичай буває, у мене була приватна єврейська закрита школа, вона була далеко від дому, і друзі завжди були далеко. Багато часу я проводила у бабусі на роботі — вона була головною медсестрою на київській станції переливання крові. Теж у цьому районі, біля «серця» [Інституту Серця], Дорогожичів. Почувалася я там чудово, мене там усі любили — я була дитиною станції! Напевно, через це я не боюсь крові.

Я ходила тільки до старшої групи єврейського дитячого садка і, звичайно, у нас був севіон на гроші [гра у дзигу на свято Ханука]. Пам'ятаю, як грали у «морі хвилюється раз». Ну, ясна річ, були покемони — ці кепси кругленькі, їх кидати треба було. Ми їх продавали, обмінювалися ними. У якийсь момент у всіх дівчаток із заможних сімей з'явилися не Барбі, а ляльки Братц із гігантською головою, і я пам'ятаю, як мама мені сказала: «ось коли я зможу — я тобі куплю». Я не була тією дитиною, яка падає на підлогу в магазині та кричить «я хочу!» — ні, я почекала, і потім мама мені купила цю ляльку.

Мама в дитинстві часто їздила до Бородянки — там жили її бабуся, прабабуся. Все дитинство мати проводила там, ну, знаєш, свіже повітря, природа. Але здебільшого всі вони жили у Шевченківському районі, біля Бабиного яру та телевежі, і тато теж. Коли мене запитують «а де ти жила?», я говорю «в Шевченківському районі», і всі такі «ой це там, де Хрещатик?», «ні-ні, трохи подалі…». Це один район, просто він великий.

Тато народився у Києві, але у нього були не дуже добрі стосунки з батьками, тому здебільшого його виховували бабуся з дідусем у Криму. Потім він пішов до армії і вже остаточно переїхав до Києва.

Спочатку мама працювала вчителем початкових класів та бібліотекарем, а потім стала лише бібліотекарем. Це легко можна зрозуміти з того, який у нас будинок у Києві — гігантські полиці, скрізь книги, все пахне книжками.

Тато у свій час працював в «Украерорусі» — компанії, яка займалася літаками та авіатехнікою по всій Україні. Іноді він їздив у відрядження, зокрема за кордон. Якийсь час він був водієм та помічником одного депутата, а потім йому набридла вся ця політика, і він звідти пішов.

Скільки б разів ми з братом не слухали історію знайомства наших батьків, стає ясно, що у них була купа можливостей познайомитися: вони були в одних і тих місцях одночасно, але не зустрічалися; у них була купа спільних знайомих, він навчався у морському училищі, а вона у педагогічному; і в них, знаєш, раніше за радянських часів були тусовки, дискотеки — іноді так хочеться побувати на них! Подивитися, як вони збираються, йдуть на танці — мені це нагадує фільм «Стиляги».

У тата та мами до цього були шлюби, не дуже вдалі. У першому маминому шлюбі у неї померла дитина. І саме в цей момент, коли вона була у супер затяжній депресії, жалобі та стресі, негарна, ненафарбована, з порожнім холодильником уже кілька місяців, їх знайомить подруга. Одного разу тато приїхав до мами, заповнив холодильник. Другого дня він привіз їй бідони з чистою водою і просто залишився жити з нею. Тобто настільки вона йому сподобалася, що в них навіть не було якоїсь розмови про побачення, ось прямий «бац!», закохалися і стали жити разом. Весілля у них було тільки коли мені було 6 років.

У нас у сім'ї була традиція ходити до Бабиного Яру, саме до єврейського меморіального комплексу. На День Перемоги ми волонтерили, допомагали ветеранам, зараз їх, мабуть, уже нема. На Пурім ми їздили в «Dream Town» кататися на роликах і ковзанах; їздили в аквапарк і їли там піцу, прямо у воді.

Взимку ми завжди ходили на балет, мама завжди вибирала щось нове, а якщо мама не могла, я ходила з бабусею. Тобто я така, інтелігентна дитина, яка ходила до театру та на оперу. Я співала в опері, тому мені було кайфово, хоч балет мені подобається більше. Коли я була маленька, там ще були всі ці ялинки з подарунками та несмачними шоколадними цукерками.

Бабуся, мама та тато зараз живуть у Карміелі, дідусь — у Києві, і я його чудово розумію: у такому віці переїхати в країну, де тобі треба заново, з нуля, вивчати мову, жити в орендованій квартирі, коли вдома є своє. І свого багато – і мова, і валюта, і звичні тобі продукти. Ти йдеш вулицею і не розумієш розмови, всі твої друзі там. Не думаю, що він почувається в безпеці, але йому ще соромно і прикро, адже він все життя вважав, що «Путін — хороша людина», а потім «бац!» і ось.

В Ізраїлі у нас дуже багато родичів і бабуся щороку їздила сюди до сина, маминого брата. Пам'ятаю, як вона привозила нам авокадо, хумус, шоколад, що виглядає, як кора дерева! Було дуже смачно.

Київ — дуже красиве, зелене місто, пов'язане для мене з університетом та щасливим дитинством. Круте місто з модними людьми. Для мене Київ — це якась окрема частина України.

У Києві я любила ходити на різноманітні екскурсії, розкопки. Коли я приїжджала востаннє, мама подарувала мені екскурсію публічними будинками Києва: це девʼятнадцяте століття, коли борделі маскували під щось (наприклад, ти заходиш у стоматологію, а там за дверцятами стоматолога — бордель).

Ми жили в місці, де було дуже багато природи: ліс Дубки, парк Дорогожичі, тому це щебет птахів, звичайно. Напевно, ще звук метро, ​​коли ти вже у вагоні чи чекаєш на поїзд. Запах бузку, конвалії, запах пиріжків біля оперного театру: якщо ти стоїш до оперного театру обличчям, повертаєш ліворуч і трохи проходиш, там є супер маленька, але супер відома пиріжкова. Ось вона пахла цим жиром, цим тістом. Через те, що тато з Криму ми щороку їздили туди, і там, наприклад, мене зводив з розуму запах чебуреків і моря. Одеса — це теж запах моря та шоколаду, а ось Київ — це більше про запах квітів, запах дощу та, мабуть, запах маминої їжі, яку вона готувала.

Мама готувала все, що попросиш. Моє улюблене курочка з грибами. І, знаєш, як у Карпатах готують кукурудзяну кашу та з грибним соусом, а мама завжди робила з гречкою. Що ще? Фарширована рибка.

У нас не було чогось такого, що готують «тільки на свята», якщо ми хотіли — ми просили. Пиріг з маком. Бабуся готувала всю ашкеназьку [єврейську східноєвропейську] кухню. Найсмачнішою була бабка — на кшталт запіканки з мацемел [мукою з маци], солона. Що ще? Супер смачна печеня з м'ясом.

Ми ходили до піцерії, на мою думку, вона називалася «Містер кет», це було на Шулявці. Зрозуміло, у «Пузату хату», їли там вареники. Любили відкривати щось нове, наприклад, коли на Подолі відкрився заклад із київськими котлетами, а потім із пончиками. Тоді ще, знаєш, не було такого ажіотажу на донатс у Києві, а мама завжди намагалася нас чимось таким пригостити. Але частіше мама таки готувала сама. Зазвичай, коли люди святкують, вони виходять до кафе, ресторану, а ми навпаки: більшість свят святкували вдома, а якщо хотіли вийти кудись, то просто йшли.

Ми говорили російською, а потім приїжджаєш кудись — до Харкова чи Одеси — кажеш, а тобі такі «а в нас інакше говорять». У Києві можна почути «парадну»; багато хто говорить, що у нас із Санкт-Петербургом схожий словниковий запас. Не знаю, чи хотіла б я зараз бути схожою на пітерців? Слово «їхній»: через те, що українською «їхні», кияни часто неправильно вимовляли «їхній», говорячи російською.

Зустрічаються у Києві у Маріїнському парку, на Липках — дуже гарний район, здається, у мене усі подружки там на побаченнях гуляли. Вулиця архітектора Городецького, якщо там не перекрито, бо там є резиденція президента. Банально, але багато хто влаштовує побачення на Хрещатику. На Подолі та на набережній дуже багато побачень. У мене на Подолі теж були побачення і закінчувалися вони у «Пузатій хаті» — це були найкращі побачення, де мене годують! Причому, знаєш, не якісь фешенебельні ресторани, а Пузата хата — наше, своє!

Усі важливі для мене місця були у різних районах: жила я у Шевченківському, у школі навчалася у Голосіївському, а на хор їздила до Солом'янського. Хор — це більшість мого життя, я співала в ньому протягом одинадцяти років, ми об'їздили всю Європу з гастролями, я любила своїх дівчат. Я не жила в Солом'янському районі — мене прийняли лише тому, що моя єврейська школа була поблизу: одного разу туди прийшов керівник хору і вибрав, зокрема, мене. Я завжди заздрила дівчаткам, які жили за п'ять хвилин від хору, тоді як я діставалася годину: взимку, в холод, у суботу, вставати і їхати цією маршруткою кудись. Пам'ятаю, коли мені було тринадцять років, і ми з бабусею їхали на хор, я обурювалася: «бабусю! я вже велика!». Мене почали відпускати одну лише років в чотирнадцять, досить пізно. Я люблю Київ, але він завжди був не найбезпечнішим містом для дівчаток.

Навчалася я в КНЕУ [Київський національний економічний університет] на менеджера управління персоналом. При універі був гуртожиток, де ми з подружками іноді робили хатинку, працювали над проектами. І одного разу приїхала поліція, було багато людей, а потім виявилося, що одна приїжджа дівчинка приховувала, що вона вагітна, і батьки, ясна річ, нічого не знали. Вона народила дитину в гуртожитку та викинула її з четвертого поверху у сміттєвий бак. Народила та викинула. І з того часу гуртожиток став для мене найстрашнішим місцем. Та й психологічно мені це було незрозуміло; я не знала: ненавидіти цю людину чи шкодувати?

Якби потрібно було обрати символ Києва, я вибрала б арку [ex.Дружби народів, з 14 травня 2022 — Свободи українського народу]. Там завжди було багато молоді, тусовок якихось концертів, вона досить яскравий для мене символ.

Сумую за архітектурою. Я з тих людей, що вважають Ізраїль гарним; показують місцеву архітектуру, але вона вся «приїжджа» — різні колонії (наприклад, Сарона) — це все привозне, у Києві ж це споконвіку будувалося, зберігалося, переживало війни, і вся ця архітектура з Липок, Хрещатика, з центру — ти приїжджаєш, і пряме серце завмирає! Наскільки кожен під'їзд, кожен дах, навіть просто ти приходиш у дім і в тебе... як це називається? Не гобелен, а… На стелі такі красиві візерунки? Так-так, ліпнина! Урожай високі стелі з красивими люстрами. Вся ця спадщина, яку в Україні, на жаль, не так широко реставрують, як в Ізраїлі. Тут цього, напевно, менше, тож це більше цінують.

Бабусю я перевезла сюди, як тільки переїхала, шукала їй квартиру в Карміелі — вона його обожнює. На момент переїзду бабуся знала про Ізраїль більше, ніж. Єдина мрія, яка в мене була служити в ізраїльській армії з німецькими вівчарками. Ну, тобто ось ці всі «Тагліти», «Гілелі», єврейські школи — це впливало з дитинства, що «так, я буду в Ізраїлі в якийсь період життя», але щоб я так добре знала про Ізраїль? У мене, як у дитини з дитинства, було відчуття, що це така маленька країна, «там, де завжди тепло і ясно», що тут чудові дороги, що тут все так чудово — і ось облом.

Татові потрібна була операція і за місяць до початку повномасштабної війни вони з мамою приїхали до Ізраїлю. Вони не планували тут жити — вони планували приїжджати на кілька місяців на рік та повертатися. Вони ще хочуть більше жити там, ніж тут, а я відчуваю, що Ізраїль — це моє. На початку війни я переживала, що «ось, почалася війна, і що я взагалі тут роблю?», що треба бути там, і взагалі, я вмію користуватися автоматом, я добре воюю і треба йти в армію і воювати. Усі мої друзі виїжджали з Києва, з України, а я навпаки хотіла туди.

Я волонтерила онлайн — грошима, у проектах, пов'язаних із медичним обладнанням, медикаментами. Для кожного є своє місце: є ті, хто захищає; а є ті, хто ходять щодня на роботу і дають гроші. Як виявилося на практиці, що тут, що там (перепрошую, якщо це погано сказано) держава не сильно допомагає у фінансовому плані. Коли в Ізраїлі почалася війна, скільки волонтерів приносило їжу, одяг? І я на мить задумалася: а де держава? Чому люди мають це робити? Чому люди повинні збирати свої копійки, щоб купити один дрон? При цьому держава може виділити величезну суму з державного бюджету на телевізійне телешоу.

І до повномасштабної війни я вважала себе єврейкою та киянкою; я не часто називала себе ізраїльтянкою.

Багато місць, куди я хочу вирушити, коли опинюся в Києві: це і Маріїнський парк, і шоу-рум бренду COOSH, і в театр Лесі Українки, і випити матчі на банановому. У мене, не те щоб страх, а відчуття, що, приїхавши до Києва, я опинюся «людиною в Європі, яка не знає англійської». Мама вже знає, де що та як працює під час війни, а я навіть не знаю, яку картку у метро купити, бо я давно там не була. Здається, що є якась прогалина, яку потрібно заповнити.