Харків

Я народилася та провела дитинство у Дзержинському районі, зараз він називається Шевченківський. Двір, де стоїть ракета радянського типу з облізлою фарбою. Де вибивають килими у дворі — це завжди якось із зимою та татом асоціювалося. Навколо двору основні спогади, ніби і є. Дорослішаєш, й якісь побачення та важливі розмови все одно проходять у цьому дворі, біля цієї ракети червоно-зеленої, що вже хитається. Цей дитячий майданчик облагороджували колись, нові гірки ставили, але ця ракета…дивна вона, хоча й пам’ять, звісно, теж.

У дворі нашого дому знаходився інститут низьких температур — назву якого я ніколи не розуміла, та й досі не знаю, що це.

Це була ціла сімейна традиція — піти у вихідний, зранку, на базар, купити у бабусь сметани, сиру, овочів якихось. Квасу випити з великої жовтої бочки з написом «квас» (що логічно).

Тато каже: «Їдеш в магазин — напиши перелік, а то точно щось забудеш». Й як б смішно це не здавалося, так воно і є: я думаю, що впораюсь, а потім приходжу додому й така: «Блін! Ну а помідори?».

Пам’ятаю, в мене була така зимова шапка космонавта, її одягали через голову та вона драпала обличчя. Вона в’язана, дуже тепла, й в тебе щоки ось так стискає (в мене й зараз-то велики щоки, а тоді!). Є світлина, де ми з братом стоїмо в таких шубках, і я в цієї шапці космонавта.

Про Київ багато спогадів. Мій тато народився у Харкові, а мама — в Ніжині. Родина мами в Боярці жила, під Києвом, й ми з братом щоліта проводили там.

Дитячий садочок був прямо біля дому, й двір наповнювався криками, коли мене туди вели. Я ненавиділа це місце, не знаю чому.

Молодша школа була біля дому, а старша — вже далеко.

Шкільний автобус — це така щоденна рутина, але якщо запізнився на автобус, починаються пригоди: треба щось вигадувати, якось доїхати на тролейбусі.

Ми з братом навчались у єврейської школі, так я просто за ним хвостиком ходила та не губилася. Але коли брат перейшов в старшу школу, я довго не могла звикнути, що він їде далі, а мені треба виходити — він мене ледве не силої виштовхував, бо я просто могла проїхати свою зупинку.

Але в той же час спогади у моїй голові пов’язані із світлинами: я дивлюсь на світлину і пам’ятаю день. Ось я дивлюсь на цю шапку космонавта й пам’ятаю ліс. Бачу, як ми з мамою стоїмо на мосту над Дніпром, й пам’ятаю квіткову ярмарку.

Якось в газеті «Комсомольська правда» треба було розгадати якісь кросворди, подзвонити в редакцію й на щось відповісти. Вдома до такого скептично ставились, й я щось у дідуся поспітала, навгадувала й кажу: «Давай подзвонимо?». Я туди подзвонила, а в подарунок дали фотоапарат. Й ось перший фотоапарат з’явився вдома. Пам’ятаю, він синього кольору був, плівковий, не «Зеніт», «Фед» чи «Київ», а такий вже більш сучасний. Потім я щось сфотографувала на нього, вдома досі ці плівки в котушках лежать підписані.

А в іншій раз ми йшли по Парку Шевченка, й там була вулична лотерея: стираеш монеткою, й якщо тобі попадуться в рядок три пальмочки, то ти отримаєш путівку, а в мене було три фотоапарати, і мені дали фотоапарат одноразовий на 24 кадри.

Коли мама брата народжувала, з нею в палаті лежала жінка, в них був фотоапарат, ось вони брата мого теж сфотографували. А коли мене народжували, не було ніякого фотоапарату, й мені повезло менше. Потім, мабуть, карма спрацювала, що в нас їх геть два з’явилось!

В родині дуже сварились, що я їжджу на танці одна, але ніхто нічого з цим не робив. 8 років бабуся пилила тата: «Чому в вас дитина одна хитається по місту?», але якось неможливо було вирішити цю проблему, мабуть.

Я тренувалася в районі Кінного ринку. Тоді це місце називалося Академією сучасного танцю, хоча там танцювали реп (геть ще не хіп-хоп).

Зараз біля дому є станція метро, а раніше до нього їздили на тролейбусі. Щоб добратися до танців, я проїжджала одну станцію, а потім ще змінювала лінію.

Смішно, що про мене завжди уявляли, що я не самостійна, що я дуже домашня дитина, а ось брат — самодостатній, дорослий і взагалі молодець. Але якщо так подумати, це я з нас двох в 21 рік видала «валізо, вокзал й всім до побачення».

Мій дідусь більше 40 років був шевцем. Й я нещодавно, тільки не смійся, вперше в житті пішла до ремонту взуття тут, в Ізраїлі. Тому що в Харкові в мене такої задачи взагалі не стояло. Як голова працює у людей? Якщо рветься взуття, то ти швидше за все, її викинеш. У Харкові, якщо в мене взуття порвалося, дідусь її забере, а потім вона як нова вертається.

Дідуся вже немає в живих, але я пам’ятаю, що взуття можна піти та віддати на ремонт. В Ізраїлі я такого ніколи не робила, й ніхто з моїх друзів теж цього не робив.

Я просто знайшла якість ремонт взуття, прийшла туда зі своїми черевиками, заходжу, а там той же запах, що був у дідуся. Й як мене одразу відбросило туди, у Харків. Чоловік там був російськомовний, ми розговорилися з ним трошки.

На вулиці постійно чуєш: «Да, я поняла тебе», а потім, живеш в іншій країні, розумієш, що всі навколо кажуть «поняла». Й це не те що ріже вухо або дратує, але ти розумієш, що весь цей час це був якийсь специфічний місцевий говір — такий прикольний, що не спутаєш, де знаходишся.

Звучали, звісно, й слова чисто харківські: тремпель, судочек, кульок, лоток.

Звук Харкова — це трамвай, що їде по старої бруківці, по якої раніше скакали коні, це особливий звук.

Голоса «Наступна зупинка» в метро; «Станція спортивна: перехід на туди-сюди».

Коли додому о 8 ранку привозили воду в баку або молоко з сіла, сільські продавці мали якось дати о себе знати, ось вони й кричали, я ніколи не розуміла, що, але для батьків це був код та сигнал: час йти набирати воду, купляти сметанку. Як в Ізраїлі, коли по п’ятницях кричат: «Прахим ле-шабат» [квіти до Шабату].

Це місця, які я люблю в місті. Ось, даже листівку знайшла: цей будинок, маленький, зелено-коричневий, знаходиться на вулиці Полтавський шлях, 1 на Лопанський набережній, у річці Лопань. Він мені подобається візуально, кольори його.

Вулиці Пушкінська, Архітектора Бекетова — це мої улюблені райони.

Більше всього часу я проводила у районі, де знаходилась танцювальна студія. Ми виходили після танців й тусовалися навколо Макдональдса. Там ще водограй закоханих (незрозуміло чого) з такою дивною скульптурою, де два дуже-дуже худих чоловічків тягнуться один до одного. Вона не виглядала романтичною, якщо чесно; вона виглядала так, ніби дуже голодна пара (можливо) любить один одного. Але вони ледве один до одного дотягуються! А вони ж дуже тендінті, це може погано закінчитись.

Ще був буфет, де студенти тусили. В нього зараз ребрендинг, але тоді це було кафе у підвалі, де продавали піцу. Це геть не піца була, а пиріг, чисто студентська тема, тому що недорого, й можна наїстися на тиждень.

Якщо піднятися вище — там графіті Гамлета Зіньківського й Олега Мітасова.

Далі «Театр 19», де Бабкін якісь час грав, ми туди часто ходили.

Це все дійсно один район.

А якщо піти в іншу сторону — там в синагогу упрешся. Тобто все, що тобі потрібно для життєдіяльності, дуже близько.

А якщо все ж таки прям до місця звузити, я дуже добре пам’ятаю старий цирк. Кругла, стара, масштабна будівля. Якщо один в місті заблукав, то завжди побачиш цирк — зручно по ньому орієнтуватися. У цирку ми збиралися школою, на свято Пурим, щоб слухати Мегілат Естер [сувій Естер].

Парк Шевченка — це місце про дивні каламбури. Це такий променад, де гуляють дівчини в гарних вбраннях, а хлопці дивляться на цих дівчат й намагаються з ними познайомитись. Така точка тяжіння міської романтики.

Далі ХАТОБ [театр опери та балету], а навколо скейтери й дзеркальний струмінь, водограйчик такий — напевно, одна з головних визначних пам’яток, біля якої всі фотографуються.

Мені здається, в кожному місті є місце, біля якого назначають зустрічі. Наприклад, у пам’ятнику або під годинником. У Харкові це градусник. Це, як мій інститут низьких температур — теж якась таємниця: просто величезний градусник, який показує реальну температуру міста, прикріплений до (причому до якось старовинної) будівлі.

Коли водограй Дизенгоф у Тель-Авиві демонтували, для людей це була трагедія. Я тоді працювала недалеко та бачила як старики дивляться через дірки у будівельних лісах, плачуть, тому що забирають їх водограйчик, біля якого вони зустрічалися молодими.

У Харкові на вікні завжди був градусник, щоб зранку ти встав, подивився у вікно й він показав тобі яка температура на вулиці, щоб ти був готовий морально. Тато досі каже: «Що, в тебе градусника немає?», а в Ізраїлі ні в кого таких градусників немає.

Район Салтівки. Брат каже, його більш немає.

Ринок Барабашово — окремий спогад для дітей, хто виріс у Харкові: це й «постій на картонці», й «та хто на тебе дивиться». Там весь одяг купувався, там можна було знайти все. В цей ринок потрапляли ракети (з того, що я зрозуміла). Частина встояла, частина — повністю знищена, хоч він і дуже великий по розмірах.

Останній раз я була у Харкові у вересні 2021. Мені важко судити, що відбувається там в районах. В район, де я жила, було мало влучань.

Будиночок, про який розповідала, зелено-коричневий, він на місці, але з них трапляється якась історія, що пов’язана з мерією - вони його хочуть чи переробити, чи зносити. Я просто бачила петицію, щоб його залишили в спокої. Поряд з цим будиночком — будівля архітектурного значення, в нього були влучання.

Не стало купи пам’ятників — за бажанням самих харківчан. Пам’ятник того ж Леніна, біля якого люди зустричалися. Просто говорили автоматично: «Ось Площа Свободи, там стоїть Ленін — ось біля нього зустрінемось». Пам’ятнику не стало набагато раніше за повномасштабну війну, але тенденція, що місто змінюється ідеологічно, бо ти більше не приймаєш багато речей навколо себе — це до кращого, в моєму розумінні. Коли я приїждала, там був просто постамент, а на ньому нікого немає.

Рік тебе не було, два чи три, ти можеш приїхати й не побачити якихось звичних речей, які ти, мабуть, не так уж і помічав, але помічаєш, що їх більш немає. При цьому, ти розумієш, чому їх немає, й в тебе це не викликає протиріч.

Іноді місто, як люди, теж позбавляється від всього, що йому більш не потрібно, й краще, щоб це завжди відбувалося по вибору міста, а не руйнувань ззовні й трагедій, які трапляються зараз.

Важливо як місто буде відновлюватися. У Харкова була проблема з репрезентацією: рекламні щити сильно псували облік та стиль міста, часто зачиняли архітектурні надбання. Я дивилася якісь плани будівництва в місті, там можна побачити «до» та «після»: півроку тому було ось так, а зараз це новий будинок. Багато чого зараз відбудовується у процесі.

Батьки мої зараз у Львові, більше півроку [на момент інтерв’ю 7/02/2023]. Брат залишається у Харкові — він в районі ХТЗ знаходиться. В мене вдома зараз нікого немає. По новинах намагаюся слідкувати якось, але по моїм враженням в район нашого будинку менше було влучень. Інститут низьких температур, думаю, теж себе добре відчуває, не бачила новин про нього.

До війни я розпитувала своїх друзів, дивилася вакансії у сфері культури, в галереях, й прям думала пожити у Києві, а потім наступила війна. Я не можу сказати, що в мене було серйозне бажання повернутися до Харкова, але я цього, звісно, не виключаю. Я в Україні, виходить, не живу вже понад 10 років.

Мої батьки, бабусі, дідусі ніколи не були та, де я обирала жити, тому Харків — це про дім: туди я приїжджала і з Ізраїлю, і з Санкт-Петербургу. Й це таке повернення додому, родина чекає на тебе в Харкові. Повертатися додому — це про Харків.

Війна на екранах це страшно, це шокує, але я не уявляю як це: бачити це в реальному житті? Бажання бути там й допомогати — воно є. Чи є страх? Теж є, звісно. Можливо, це треба побачити, щоб вирішити дилеми, протиріччя і думки про різні процеси.

Коли я опинюся в Харкові, я б зайшла до Інституту низьких температур, я там ніколи не була. Просто подивитися: що це й чому все життя про це говорять всі навкруги, а я геть не знаю, що там відбувається всередині. Хоча, мабуть, варто запитати батьків, мабуть ми там і були колись. В буфет теж хочу, поїсти піцу-пиріг.

Прийти туди, де Лопань, до цирку.

Напевно, це все місця, які я згадувала, нових якихось придумати не можу.